Психокорекційний вплив: характерологічна концептуалізація

Авторська версія концептуальної моделі психологічного впливу як подолання перешкоджаючої дії механізмів психологічного захисту, ієрархічна сукупність котрих утворює характер людини (споживача).

Опубліковано: Шимко В.А. Психокорекційний вплив: характерологічна концептуалізація // Збірник наукових праць № 52. Серія: Педагогічні та психологічні науки / Національна академія Державної прикордонної служби України імені Б.Хмельницького. – Хмельницький: Видавництво НАДПСУ, 2010. – С. 152–157.

Психокорекційний вплив – одна з чине найважливіших задач практичної психології. Одразу зауважимо, що в даному випадку термін «психокорекція» ми тлумачимо у широкому розумінні, виходячи за межи його клінічного та консультативного аспектів. При здійсненні психокорекційного впливу, як правило, відбувається втручання в мотиваційну сферу особистості. Проте особистість є багатофакторним утворенням із складною внутрішньою структурою і динамікою. Це унеможливлює ефективність цілеспрямованого локального впливу на той або інший внутрішньо-особистісний фактор. Іншими словами, неможливо здійснити потрібну корекцію мотиваційної сфери, не зачепивши інших складових особистості. Таким чином, успішний психокорекційний вплив повинен передбачати певну трансформацію особистості. Отже для дослідження цього питання повстає потреба у валідній особистісній моделі.

Метою даної статті є ознайомлення з результатами структурного аналізу характерологічної моделі особистості в контексті проблеми психокорекційного впливу.

Результати дослідження. Більшість дослідників психології особистості погоджуються із думкою, що основою особистості єтемперамент – конгломерат вроджених психофізіологічних (нейробіологічних) властивостей організму людини [1, с.665-670]. В результаті зіткнення темпераменту із об’єктивною, зокрема соціальною, реальністю приблизно в перші п’ять років життя разом із розвитком свідомості формуєтьсяхарактер, який «визначається як сукупність сталих властивостей індивіда, в котрих виражаються способи його поведінки і емоційного реагування» [1, с.739]. Подальша соціалізація і приводить до формуванняособистості як феномену суспільного розвитку людини, яка є носієм свідомості та самосвідомості [1, с.256].

Водночас потрібно зауважити, що глибиннопсихологічне розуміння особистості, на яке ми опираємось, дещо ширше наведеного. Так під особистістю розуміється вся психічна тотальність людини (із усвідомленими та неусвідомленими компонентами), яка знаходиться на тому або іншому рівні культурної інтеграції. Отже, до викладеного вище розуміння структури особистості необхідно добавити уявлення про її усвідомлені та неусвідомлені частини.

Власнесвідомістьтапідсвідомістьвиступають як окремі структурно-особистісні компоненти. При цьому, з точки зору глибинної психології, свідомість розглядається у зв’язку із її суб’єктом, тобто «Я» або «Его». Отже власне йдеться про «я-свідомість» або «его-свідомість». Зазначене розуміння потрібно нам для з’ясування питання про роль та місце в структурі особистості наступного компонента – механізмів психологічного захисту, які за визначенням є «сполученими зЯавтоматичними безсвідомими механізмами, що забезпечують особистості психічний захист» [1, с.297].

Підкреслюємо, що механізми психологічного захисту, з одного боку виконують функцію захистуЕго(через це їх в психологічні літературі часто називаютьего-захиснімеханізми абоего-захисти), проте, з іншого боку, частиною свідомості вони не є. Тому особистість не в змозі довільно, тобто свідомо керувати їх роботою. За умов наявності загрози захисні механізми спрацьовують, так би мовити, автоматично (неусвідомлено) і спрямовують внутрішньоособистісну динаміку індивіда та його зовнішню поведінку у певне русло.

Викладене закономірно актуалізує питання щодо «локалізації» в структурі особистості механізмів психологічного захисту. На думку В.Райха захисні механізми не тільки тісно взаємопов’язані із характером, а фактично є його основою. Так, зазначений вчений на підставі чисельних емпіричних досліджень доходить наступного висновку. «Характер полягає в хронічному викривленні <механізмами психологічного захисту>его, яке можна назвати ригідністю. Це – основа сталої характерної моделі поведінки людини. Сенс такої поведінки – захистеговід зовнішніх і внутрішніх небезпек» [2, с.161]. Отже характер є результатом і одночасно еквівалентом переважання у конкретної особистості тих або інших механізмів психологічного захисту.

Наведемо ще один, не менш важливий висновок В.Райха, який «висунув концепцію, що характер людини і реакції його м’язів «функціонально ідентичні», тобто енергетично вони виконують одні й ті самі функції» [3, с.22]. Так, сталість тих або інших механізмів психологічного захисту супроводжується хронічним напруженням відповідних м’язових ділянок, що відображається в різноманітних поведінкових особливостях, зокрема через тілесні прояви людини.

Отже «характер особистості, що проявляється у властивій їй поведінковій моделі, відображається також і на соматичному рівні, у формах та рухах тіла. Загальна м’язова напруженість, що сприймається як єдине ціле, манера рухатись і діяти і складають «тілесне вираження» організму. Тілесне вираження представляє собою соматичну сторону звичайного вияву емоцій, що на психічному рівні сприймається як «характер»» [3, с.23]. Така наявність тілесно-поведінкових відповідників (корелятів) характеру, а отже механізмів психологічного захисту особистості, відкриває відповідний емпіричний шлях вивчення (діагностики) особистості об’єкта психокорекційного впливу.

Таким чином, практичне вирішення проблеми психокорекційного впливу потребує розуміння особистості на характерологічному рівні. Нижче ми наводимо результати нашої систематизації типологічних поглядів В.Райха щодо характеру. Звертаємо увагу, що вказана систематизація, по-перше, опирається на результати проведеного нами протягом 2005-2009 р.р дослідження на рандомізованій вибірці, до якої увійшло понад 1100 респондентів (застосовувались методи – стандартизоване спостереження, аналіз продуктів діяльності, інтерв’ю, біографічний аналіз, а також проводилось психодіагностичне тестування із використанням «Методики багатостороннього дослідження особистості» (МБДО), опитувальників Кеттела і Леонгарда-Шмішека та тесту «Індекс життєвого стилю» (ІЖС)).  По-друге, в ряді випадків, характерологічна модель особистості за В.Райхом уточнена і доповнена узагальненнями авторських спостережень, в результаті чого згадувана модель, на нашу думку, зазнала певного розвитку.

Одним із перших проблемою характеру (від гр.character– відмітна риса, ознака, особливість) на науково-психологічному рівні займався засновник глибинної психології Зиґмунд Фрейд. Помітний внесок у розвиток глибиннопсихологічного розуміння характеру внесли Карл-Гарольд Абрахам, Шандор Ференці та інші відомі психологи минулого століття. Проте глибоке системне дослідження характеру, яке фактично склало основу для створення характерології як окремої психологічної дисципліни, здійснено саме Вільгельмом Райхом. Опираючись на теоретичні розробки попередників та широку власну психотерапевтичну практику В.Райх розробив типологію характерів [2]. Зокрема, він запропонував розрізняти такі типи характерів як – «компульсивний», «істеричний», «нарцисично-фалічний», «пасивно-фемінний», «аристократичний», «мазохістський» та інші. При цьому В.Райх розглядає характер як явище, що виходить за рамки суто психопатологічної царини. Так, поряд із психотичним і невротичним рівнями організації індивіда, характер є тим утворенням, котре функціонує й у нормальної здорової людини.

Показовими у цьому відношенні є емпіричні результати згадуваного вище дослідження. Так, згідно із отриманими даними, більшість респондентів (понад 90%) за ознаками домінування в них тих або інших механізмів психологічного захисту (оцінювалось за допомогою «МБДО», «ІЖС» та узагальнення результатів спостереження; критерій конкурентної валідності даних з вказаних джерел на рівні p < 0,05) охоплюються чотирма райхіанськими типами характерів – компульсивним, істеричним, нарцисично-фалічним, пасивно-фемінним. З урахуванням існуючих у нашому соціокультурному просторі мовних стереотипів далі за текстом ми замість термінів В.Райха будемо використовувати наступні їх еквіваленти:педантичний(відповідник – компульсивного),демонстративний(відповідник – істеричного),домінантний(відповідник – нарцисично-фалічного),пасивний(відповідник – пасивно-фемінного).

У зв’язку із викладеним потрібно звернути увагу на таке. По-перше, вказані чотири характери, на думку В.Райха, є базисними, основними, тобто такими, що зустрічаються найчастіше, що, як зазначалось, підтверджується нашими спостереженнями. Доповнюючи погляди В.Райха, ми пропонуємо тезу про те, що ці характери є не тільки найбільш поширеними серед здорового населення. Вони, на наш погляд, є провідними структурними складовими характерологічної системи особистості як такої та певним чином взаємопов’язані. А саме, по-друге, зазначені характери складають дві пари діалектично протиставлених типів (рис. 1). Так, провідні захисні механізми в парах характерів (домінантний – пасивний; педантичний – демонстративний) є протилежними за своєю сутністю, а тому виключають один одного. Проте такий антагонізм відсутній між механізмами психологічного захисту із різних характерологічних дихотомій.

Отже, поряд із описаними В.Райхом, на наш погляд, існують «проміжні» варіанти характерів (див. нижче). Викладене припущення теж підтверджується нашим дослідженням, узагальнення результатів якого дає підстави для структурної конкретизації характерологічної моделі за В.Райхом. Ми пропонуємо вести мову про «характерологічне поле», яке має структурно-типологічну «логіку» (див. рис. 1). Отже розглянемо структурні складові цього «поля», тобто демонстративний, педантичний, домінантний та пасивний характери.

Демонстративний характер. В основі цього типу характеру знаходиться механізм психологічного захисту –відреагування, одне з найпростіших академічних визначень якого таке: «процес емоційного переживання з експресивними компонентами (крик, лайка, сльози, міміка і жести у бік кривдника та ін.), що призводить до зняття психічного напруження, тобто до стану внутрішнього полегшення…» [4, с.61].

Водночас, згідно із поглядами В.Райха, захисне відреагування необхідно розглядати дещо глибше. А саме, як такий механізм психологічного захисту, який передбачає активне спрямоване на ззовні поведінкове (не тільки експресивне а й тілесно-рухове) реагування за умов небезпеки та розрядку у такий спосіб внутрішнього напруження. Таке реагування, хоча й виглядає агресивним проте суттєво відрізняється від симптоматично подібної поведінки представника домінантного характеру, який реагує на небезпеку «чистою» агресією. На відміну від механізму агресивізації (див. рис. 1), відреагування не має на меті «напад» на загрозливий об’єкт, його «знищення» або «локалізацію».

Проте механізми психологічного захисту виконують не тільки функцію зняття напруги, що виникає через внутрішні або зовнішні загрози, а й профілактичну функцію щодо джерела небезпеки. В такий спосіб виконується «сама головна функція характеру, яка полягає в захисті від стимулів та збереженні психічної рівноваги» [2, с.209]. Так, якщо домінантний характер для цього прагне «володіти» об’єктом, домінувати над ним або істотно контролювати його, то демонстративний характер відчуває свою залежність від об’єкта та не ставить її під сумнів. Він вдається до іншої тактики – прагне звернути на себе увагу та сподобатись (у широкому розумінні) об’єкту, зайняти таку позицію, котра задовольнить об’єкт. З цієї причини демонстративний характер часто поводить себе нещиро і легко піддається ситуативному впливу.

«Демонстративний характер (на відміну від педантичного) нескладно переконати у будь-чому, навіть у чомусь неприємному для нього, він швидко погоджується з аргументами інших <людей>, легко змінюючи власну позицію, яку щойно прийняв. <Проте> підлеглість швидко змінюється на протилежне: заперечення і безпідставне ігнорування. Навіюваність демонстративного характеру робить його чутливим як до пасивного гіпнозу, так і до польоту уяви. <…> Живе фантазування легко переходить у патологічну форму, оскільки уявні переживання можуть прийматись і розказуватись як реальні» [2, с.206].

Домінування механізму психологічного захисту відреагування призводить до специфічної однобічностіего-свідомості демонстративного характеру. Вказана однобічність проявляється у прагненні демонстративного характеру бути у центрі уваги, схильності до збільшення кола соціальних контактів, які не відрізняються глибиною стосунків та часто є штучними (театралізованими). Те, що при першому наближенні сприймається як альтруїзм демонстративного характеру, його відданістю, готовністю йти на зустріч наперекір власним інтересам тощо, насправді є прихованою споживацькою (у психологічному плані) позицією по відношенню до зовнішніх об’єктів.

Хоча демонстративний характер й знаходиться часто у «гущі» об’єктивних подій, проте він, як правило, психологічно відсторонений від об’єктивної реальності, оскільки його головна психологічна стратегія зводиться до принципу «здаватись» («видавати себе за когось або щось»), на відміну від принципу «бути», який притаманний діалектично протиставленому – педантичному характеру, розгляд якого ми здійснюємо нижче.

Педантичний характер. Даний характер опирається на такий механізм психологічного захисту як –ізоляція афекту. Сутність цього механізму полягає у тому, що за умов небезпеки відбувається «відокремлення афекту від інтелекту. Неприємні емоції блокуються, так що зв'язок між якоюсь подією або розумовим змістом і його емоційним забарвленням не усвідомлюється. Своєю феноменологією цей вид захисту нагадує синдром відчуження» [5, с.170]. Хронічне відчуження від емоційних переживань досягається педантичною роботою інтелектуальної складовоїего-свідомості по прагненню раціонально впорядкувати життя та захистити себе, у такий спосіб, від ірраціоналізму і деструкції афектів.

«Все життя <індивіда з педантичним характером>, у великих і малих аспектах, проходить відповідно із передбаченою незмінною програмою. Будь-яка її корекція переживається як незадоволення, іноді із тривогою. Оскільки ця риса <педантизм> характеру супроводжується ґрунтовністю, вона допомагає людині не абичого досягти, але, з іншого боку, вона зменшує його працездатність, так як не дозволяє швидко змінитися і адаптуватися до нових ситуацій. Це цінно для діяльності чиновника, але шкідливо для індивідуальних творчих вишукувань або для роботи, яка залежить від свіжих ідей. Тому серед великих діячів рідко можна зустріти педантичний характер. Часто люди такого складу бувають вченими» [2, с.209-210].

Схильний до роздумів, розрахунків педантичний характер завжди прагне досягти раціональної впорядкованості проте, як правило, це залишається лише ідеалізованою метою. Така ситуація відбувається через особливість мислення педантичного характеру – тенденцію фіксуватись (застрягати) на другорядних деталях та «за деревами не бачити лісу». В результаті таке мислення більше здатне до критичного аналізу, а ніж до творчого синтезу. Ще однією особливістю педантичного характеру є його схильність до накопичення, колекціонування, виважене ставлення до витрати грошей тощо.

Також даному характеру часто властиві етичні та естетичні інтереси. Зокрема, це проявляється у вмінні оцінити красоту форми (в широкому розумінні), в прагненні відповідати високим етичним стандартам та бути втіленням моральної чистоти. Водночас, в цьому зв’язку потрібно звернути увагу на «парадоксальний» аспект педантичного характеру. За умов тривалих хронічних стресів, а також у випадку несприятливих обставин життя може проявитись протилежна, так звана «брудна» («тіньова»), сторона педантичного характеру. У цьому випадку, відповідно до поглядів В.Райха, спостерігається виражена неохайність, безпринципність, невміння поводитись із грошима та керувати матеріальними цінностями тощо.

Проте незмінними залишаються такі якості педантичного характеру як «сильні реакції симпатії та сильне почуття провини» [2, с.211]. Також стійкими є наступні властивості, що особливо активізуються в процесі соціальних контактів: нерішучість, стриманість, схильність до сумнівів, брак довіри до інших, підозрілість тощо. Ці характерологічні риси різко контрастують з аналогічними якостями демонстративного характеру. Проте саме завдяки цим рисам педант більш адекватно сприймає реальність ніж демонстрант, оскільки психологічно більш уважно і критично до неї ставиться.

Також на відміну від лабільного і екстенсивного демонстративного характеру, педантичний характер виявляє консерватизм і інтенсивність у сфері контакту. Якщо завдатись ціллю охарактеризувати представників обох типів одним словом, то найбільш адекватною характеристикою демонстранта є – емоційність, педанта – раціональність.

Згадувана недостатня рішучість педантичного характеру, при першому наближенні, робить його симптоматично схожим із пасивним характером, проте такий висновок був би принципово невірним. Так, у випадку пасивного характеру пасивність (як уникнення небезпеки) є провідною психологічною відмінністю, так би мовити, проявом його психологічної природи. У той же час зовнішня пасивність педантичного характеру є результатом стримування внутрішніх агресивних імпульсів, від яких даний характер захищається через механізм ізоляції та розряджає відповідну напругу шляхом монотонного повторювання тих або інших дій, передбачених власним детально розробленим життєвим алгоритмом. Отже за симптоматичною урівноваженістю педантичного характеру завжди знаходиться агресивна психологічна динаміка, яка більш відверто представлена в наступному – домінантному характері.

Домінантний характер.В центрі цього типу характеру знаходиться механізм психологічного захисту –агресивізація. Суть цього механізму полягає в тому, що задля усунення небезпеки використовується стратегія «нападу» (в психологічному розумінні) або, простіше кажучи, агресивна поведінка. В результаті домінування агресивізації формуються специфічні риси, які помітно відрізняють домінантний характер від інших.

Так, «якщо особистість із педантичним характером переважно стримана, депресивна і контролює себе, демонстративний характер нервовий, рухливий, неспокійний і лабільний, то типовий домінантний характер самовпевнений, часто зверхній, оптимістичний, енергійний і здебільшого особливо виразний. <…> Такі люди, як правило, випереджають власною атакою передбачаємий напад з боку інших. Їх агресія дуже часто виражається не стільки у тому, що вони кажуть і роблять, скільки у манері говорити і діяти. <…> Вони прагнуть досягати домінуючих позицій у житті і негативно реагує на необхідність підкорятись, як, наприклад, в армії або інших ієрархічних організацій, компенсуючи таку необхідність зверхністю над іншими людьми, яки нижче рангом. Якщо їх пиха уражена, вони реагують холодною, стриманою депресією або прямою агресією» [2, с.217].

В.Райх констатує, що особистості із домінантним характером часто, завдяки притаманним їм наполегливості, рішучості, амбітності, ініціативності досягають неабияких успіхів у соціальному житті. Проте «однією з найбільш важливих рис <домінантного характеру>є агресивна відвага, у той час як педантичному характеру властива обережна нерішучість, а пасивному – уникнення небезпечних ситуацій. Успішна діяльність домінантної особистості <…> зумовлена хоробрістю і заповзятливістю…» [2, с.218]. Отже, домінантний характер метафорично, на наш погляд, дуже вдало відображено у відомій ідіомі: «Прийшов. Побачив. Переміг». Повертаючись до демонстративного характеру, зауважимо, що в його випадку зазначена метафора зазнала б такої корекції: «Прийшов. Побачив. Звернув на себе увагу».

Серед представників домінантного характеру, відповідно до позиції В.Райха, частіше ніж в інших випадках зустрічаються випадки наркотизації та алкоголізації. Однак, наші спостереження не підтверджують цей тезис. Ми схильні до думки щодо більш-менш рівномірного розподілу випадків зазначених психічних дезадаптацій серед представників різних характерів. При цьому формування відповідних передумов та перебіг нарко- та алкозалежності має у кожного характеру свої специфічні особливості.

Цікавими є інші загальні характеристики емпіричної зустрічаємості характерів. Так, у гендерному відношенні демонстративний і педантичний характери, відповідно до наших спостережень, не виявляють статистично підтверджених закономірних тенденцій, тобто приблизно рівномірно представлені обома статями. А щодо домінантного характеру, то частіше він зустрічається серед чоловіків. Водночас є випадки домінантної організації характеру і у жінок, проте більш часто «слабка» стать представлена пасивним характером, розгляд якого ми здійснюємо нижче.

Пасивний характер.Структурним стрижнем пасивного характеру є захисний механізм –уникнення. Цей варіант психологічного захисту базується на відмові від руху (у психологічному розумінні) у напряму як реальної, так й уявної небезпеки. «Пасивність» пасивного характеру полягає не стільки в його бездіяльності, скільки у відсутності ініціативи щодо вибору спрямованості психологічної активності. Якщо домінантний характер виявляє переважаннямотивації досягнення успіху, то провідна мотивація у протилежного по відношенню до нього пасивного характеру –уникнення невдачі. Іншими словами уникнення невдачі для пасивного характеру і є той успіх, на який він орієнтується.

В процесі повсякденної життєдіяльності також контрастно відрізняється у даних характерів і процес цілепокладання. Так, домінантний характер визначає ціль та «лінійно» рухається до неї (досягає її), виявляючи за ходом руху агресивний спротив перешкодам. У свою чергу, пасивний характер, визначивши ціль, наближається до неї, оминаючи відчутні труднощі та перспективи таких труднощів. Для наочності наведемо схематичний приклад, із ситуацією вступу до вищого закладу освіти. Представник домінантного характеру наполегливо реалізовуватиме мрію про ту або іншу професію, поступаючи на відповідний факультет і у випадку невдачі повторюватиме відповідні спроби. В аналогічній ситуації, пасивний характер, передбачаючи імовірність невдачі, радше відмовиться від отримання конкретного фаху і обере факультет із меншим конкурсом, задовільнившись можливістю отримати вищу освіту взагалі.

Вказаний приклад демонструє вимушену компроміснисть, до якої схильний пасивний характер. При першому наближенні здається, що за таких умов, особистість із пасивною організацію характеру є потенційно менш продуктивною і менш успішною у соціальному житті, проте це далеко не завжди так. Оскільки більш напористий домінантний характер, з об’єктивних причин, далеко не завжди може втілити в життя власні амбітні плани та, з іншого боку, «більш стабільний» пасивний характер може виявитись неабияким результативним за умов упорядкованості і прогнозованості психологічного простору, в якому він функціонує.

На тлі розглянутих вище способів захисної розрядки внутрішньої напруги (що виникає за умов зовнішньо або внутрішньо локалізованої небезпеки), закономірно повстає питання щодо того як саме цей процес відбувається у пасивного характеру. Нагадаємо, що розрядка у демонстративного характеру відбувається шляхом тілесно-рухового відреагування, у педантичного – через нав’язливу повторюваність однотипних дій (монотонію), у домінантного – завдяки агресивній поведінці.

Робота функції захисної розрядки у пасивного характеру є найменш очевидною з усіх типів. Вона майже не проявляється зовнішньо, оскільки здебільшого відбувається через внутрішню динаміку. А саме, шляхом інтенсифікації процесів переживання. Зокрема, це призводить до зростанням рівня тривоги. Хронічна актуалізація вказаних процесів формує тривожність як стійку рису («особистісна тривога»), що притаманна пасивному характеру, який умовно можна було б назвати як «тривожний».

В.Райх в своїх роботах хоча й виділяв в структурі характеру в якості центральної ланки – провідний механізм психологічного захисту, проте не обмежувався лиши ним одним, вказуючи на те, що загальна картина характерологічної організації особистості зумовлюється сполукою захисних чинників. Водночас, це теоретичне положення не знайшло необхідної диференціації, особливо з огляду на потреби практичної психології. Враховуючи викладене, а також з огляду на диференціально-психологічне різноманіття психокорекційної практики (в сенсі особистісних особливостей як суб’єктів  так й об’єктів психокорекційного впливу), яку об'єктивно складно впорядкувати за допомогою лише чотирьох типів характерів, ми вивчили вказану гіпотезу В.Райха, спираючись на підсумки проведеного дослідження (див. вище).

В результаті ми дійшли висновку про те, що, по-перше, структурно-утворювальні чинники характеру (механізми психологічного захисту) є ієрархізованими. Зокрема, поряд із провідними потрібно виокремлюватидопоміжніабо захисні механізмидругого порядку. По-друге, комбінація провідного та допоміжного механізмів психологічного захисту формують стійкий (в сенсі внутрішньої психологічної динаміки та зовнішньої поведінкової активності) різновид характеру. По-третє, зазначений різновид характеру не може бути утворений в результаті поєднання роботи захисних механізмів, які виключають одне одного, тобто належать до протилежних типів характерів (див. рис. 1).

Зауважимо при цьому, що опираючись на визначення характеру як „...хронічного викривлення <механізмами психологічного захисту>его, яке можна назвати ригідністю” [2, с.161] та з метою уникнення ефекту ентропії (що „розмиватиме” поняття характеру) ми виділили лише один допоміжний механізм психологічного захисту (як і у випадку із провідним). В результаті поряд із чотирма основними типами характеру ми запропонували виокремити ще вісім варіантів, які утворюються в результаті відповідних комбінацій провідних та допоміжних механізмів психологічного захисту (див. рис. 2).

Також потрібно вказати, що, з одного боку, за результатами наших спостережень квота представників „чистих” характерів (в якості критерію використовувалась статистична оцінка значущості деривацій відповідних показників у профілях «МБДО» та «ІЖС») не перевищує 20% та ці випадки здебільшого є варіантами загострених (акцентуйованих) особистісних організацій, що нерідко наближаються до психопатологічної межі. Тобто „змішані” характери у емпіричному відношенні є явищем більш поширеним, а отже таким, що частіше зустрічається в практиці психокорекційної роботи.

З іншого боку, навіть у випадку «чистих» характерів формування конкретних форм поведінки відбувається не тільки внаслідок дії лише провідного механізму психологічного захисту (таке частіше відбувається за умов інтенсифікації небезпек), а й завдяки впливу «сусідніх» захисних механізмів. На наш погляд, це пов’язано із тим, що успішна адаптація потребує значно ширшої поведінкової варіабельності ніж це можливо в вузьких межах функціонування одного механізму психологічного захисту. Іншими словами повсякденне життя потребує більшої пластичностіего-свідомості.

Зауважимо, що принциповим моментом, на нашу думку, є питання взаємодії провідного та допоміжного механізмів психологічного захисту в структурі характеру. Допоміжний механізм завжди діє в контексті провідного, так би мовити „працює на нього”. Він надає відповідне забарвлення (у тому числі, поведінкове), проте принципово не змінює характерну установкуего-свідомості, яка пов’язана із провідним механізмом психологічного захисту. Тому логічно вести мову прогрупи характерів, що утворюються навколо провідних захисних механізмів і в які входять по три характери – один „чистий” та два „змішаних”.

Висновки. Таким чином, викладені результати структурного аналізу характерологічної моделі особистості становлять теоретичну основу для диференціально-психологічного підходу до вирішення проблеми психокорекційного впливу, який передбачає його побудову з урахуванням дії чинників, що зумовлюють корекційну резистентність (спротив) об’єкта впливу через дію механізмів психологічного захисту. Наступним логічним кроком, на нашу думку, є дослідження особливостей психокорегуючого впливу відповідно із приналежністю об’єкта до конкретного типу характеру.

Література

1. Словарь практического психолога / Сост. С.Ю.Головин. – Минск: Харвест, 1998. – 800 с.

2. Райх В. Анализ характера: Пер. с англ. Е.Поле. – М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 528 с.

3. Лоуэн А. Язык тела / Пер. с англ. Н.Б.Буравовой – СПб.: «Академический проект», 1997 – 383 с.

4. Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.

5. Шапар В.Б. Сучасний тлумачний психологічний словник. – Х.: Прапор, 2005. – 640 с.

6. Шимко В.А. Методологія досліджень психології діяльності: аналіз усталених підходів та пошук перспектив // Проблеми екстремальної та кризової психології. – Харків: УЦЗУ, 2007. – Вип. 1. -  С.346- 354.

7. Данчук М. Д., Шимко В. А. Індивідуально-психологічні риси правоохоронців-корупціонерів // Науковий вісник / Львівський держ. ун-т внутр. справ. — Львів, 2008. — Вип. 1. - С. 153-165.

8. Шимко В.А. Про деякі методичні особливості проведення тренінгу діагностування правоохоронцями неконгруентної поведінки об’єктів професійної заінтересованості // Психологические тренинговые технологии в правоохранительной деятельности: научно-методические и организационно-практические проблемы внедрения и использования, перспективы развития: Материалы ІІІ международной практической конференции. Донецк, 24-26 мая 2007 года. – Донецк: Донецкий юридический институт ЛГУВД, 2007. – С. 14 – 17.